Віра

Українці на світ Божий дивилися веселими очима. Не знали таємничих суворих богів, що напосідаються на щастя людини. Вище понад усе ставили й найбільше шанували світло й тепло світляне, що дав себе знати в сонці й теплі, у буйній рослинності, в усім житті природи. Шанували вони єдиного бога, бога неба, що посилав світло і блискавку; його назвали Сварогом. В пізніших часах різні прояви сили свого світлого бога називала різними йменнями. Сонце називали Хорсом і Даждь - богом, себто тим, хто подав всяке добро. Грізну громову силу, що гримить та бушує в бурю, називали Перуном. Вогонь називали Сварожичем, сином великого Сварога, небесного світила й вогню сонячного або блискавичного. До старших богів належав також Велес або Волос, „скотій бог“, оборонець худоби. Всі вони звалися богами, себто тими, що подають благо,  добро (від чого піщли слова: багатий, збіжжа й убогий); хто подав все добре — бог. Окремі храми, що тим богам служили, були тільки по великих містах там, де був і князь; по менших містах і по селах храмів і жреців не було. Кожний сам справляв жертву або молитву богам за себе і за свою родину.
Давні письменники переказують нам таку молитву наших предків під час жнив, — беруть просо в посудину, підіймають до неба й моляться: "Господи, ти дав нам страву, дай нам її й тепер по достатку. Молилися десь у затишному місці, над водою, де людина найживіше відчував подих тієї таємничої сили, що оживлює природу. А постаті, богів (ідоли), капища (боги і храми богів), були також тільки по великих містах (Київ у інш.).