Жіноче вбрання бойківщини

Зачіска й убір голови

Дівчина заплітала волосся у дві коси. У будень закладала їх довкола голови; в неділю чи свято вплітала „заплітки” — смужки червоної або зеленої волічки. Коси на кінці лучились і від них звисала велика китиця волічки; її притримували „поясом”, отже китиця, запліток і тороки пояса творили ззаду одну велику волічкову китицю.

Дівчина ходила „простоволоса”, щоб похвалитися зачіскою. До роботи зав’язувала білу перкалеву хустину, а в негоду пов’язувалася шаляновою хусткою у дрібні квіти.

Молодиці ховали волосся під чепець — плоску шапочку. Верх її з купованої коронки, обведений білим полотном. Обвідка чепця закінчується двома зв’язаними шнурками, що спадають на спину. Зверху жінка клала на голову „снурок”, що складався з обруча

— „кички” та кольорових шнурків. Кичка зроблена з вишневого пруття, зігнутого в коло. Її обвивали вузькою смугою полотна, щоб не тиснула голови. Кичку пов’язували смугою з шалянової хустки, а її верх заповнювали купованим мереживом, поставало немов мале решітце. Спереду у кичку густо вколювали шпильки з великими блискучими голівками. Через денце кички перетягали у два ряди шнурок, сплетений з червоної та зеленої волічки. Такі самі шнурки завдовшки 50 см звисали густо ззаду кички; крім шнурків, чіпляли червоні й зелені гарасові стрічки, тож на спину спадав жмут стрічок і шнурків.

Ідучи до церкви, жінка покривала „снурок” хусткою. Тільки спереду видно було з-під неї край кички й мерехтіння шпильок.

Снурок убирали низько над бровами, а на маківці — вище. Як покривали його хусткою, то посередині створювався гострий кут. Такий спосіб пов’язування нагадував той час, коли на голову чіпляли один або два роги „для відстрашування нечистої сили.”

Коли в долині Опору та Свічі вже не вбирали ні кички, ні снурка, то хустку пов’язували так: зложивши подвійним скосом, прикладали її до чола вище брів та високо над потилицею зав’язували обидва кінці.

Намисто

Найперше одягали на шию гердан, себто узористу вузьку смужку з дрібних кораликів.

Нижче чіпляли кілька разків справжніх коралів, перенизаних металевими ґудзиками і хрестиками. А ще нижче — „пацьорки”, легкі блискучі різнокольорові намистини, звані „світлячками”. Металеві ґудзики й хрестики виробляли сільські майстрі.

Були ще й „ковтки з лелітками”, себто кульчики з трясучками. Ці старовинні прикраси згодом зникли.

Сорочка

Жіноча сорочка скроєна так само, як чоловіча; вона не довга, сягає до стеген. Від пояса вбирали нижню спідницю з грубшого полотна. Станок сорочки морщили на нитку і закріплювали зверху кольоровими нитками. Загально поширений виложистий комір. Його зав’язували плетеним шнурочком із китицями — „ущінкою”.

Згодом орнаментація сорочок змінилася. Давніш були геометричні лінії, зиґзаґи й ромби, а потім з’явились квітчасті узори, вишиті хрестиками, які там звуться „зернята”.

Поясний одяг Спідниця

На будень її шили з вибійки і звали „димкою”. Про свято була з тонкого білого полотна, звалася „фартухом”. Димку й фартух шили з п’яти пілок. Чотири пілки складали у складки або рясували, а п’яту, передню, лишали

гладкою. Димку частіше морщили як складали. У гладкій пілці розрізали „розпірку”. Всі п’ять частин зшивали. Грубі зморшки, густо стягнені сильними нитками, творили закінчення фартуха вгорі. Зав’язували його шнурком, що звався „фрембій”. Поділ фартуха на задніх пілках мав таку ж, як і на уставках вишивку, а нижче вишивки, на краю спідниці — мережку. Передню пілку не вишивали. Задня частина фартуха була у складках, тому здавалася довшою, як перед. Давніш фартух вишивали волічкою, а згодом нитками Д.М.Ц.

Згодом поширились на Бойківщині спідниці з купованого матеріялу: на літо з перкалю, а на переходову пору — шалянові або сукняні. Були зморщені, але не рисовані. Кольори добирали червоні, зелені й сині. Прикрашали спідниці закладки або кольорова тасьма на висоті колін.

Фартушок (запаска)

Катран — домоткана запаска з вовни у крату. Поздовжні смуги темнобрунатні, а поперечні жовтаво-білі (природний колір овечої вовни). Поміж тим снуються темночервона й темнозелена смужки. Вгорі до катрана прикріплений плетений пояс — „тканиця”. Його звичайно плели червоною волічкою на дощинці з позабиваними кілочками. Тканина катрана була досить груба; його носили зимою заможніші господині.

Півка (або запиначка) це запаска з тонкого білого полотна, на яку беруть дві пілки тканини та з’єднують посередині. Тоді прикрашають вишивкою: по всьому подолу широким узором, а у місці з’єднання пілок на всю їхню довжину — вузьким. Вишиту запаску рясують або закладають у складки. Вгорі вона охоплена полотняною тасьмою, кінці якої зав’язують ззаду.

В останні часи шили запаски з купованого перкалю червоного, зеленого чи помаранчового у дрібний квітчастий узір. В неділю і свято носили шалянові темночер- воні або помаранчові. Дві пілки зшивали стібком „циркою”. Вгорі посередині півки густо морщили невеликий квадрат. Поверх збиранок вишивали кілька рядків

кривулькою. Вгорі запаску викінчували смугою з тієї ж самої тканини, а на подолі звичайним рубцем, часом з малими китицями з обох боків.

Безрукавка (лейбик)

Важлива частина жіночого одягу — безрукавка, або як її тут звуть — лейбик. Раніше його шили з домашнього сукна темно- брунатного або білого. Він рівно скроєний, довжина до стеген.

Пізніш шили лейбик з білого купованого сукна. У долині Опору і Свічі він був рясно вишиваний рослинним орнаментом. Спереду на обох полах — дві галузки, а ззаду внизу — ряд дрібних квіточок. Такий лейбик був тільки про свято, його виконував на замовлення кушнір. Лейбик на будень чи до роботи був скромніший, вишитий тільки кривульками.

Останнім часом шили і приталену безрукавку, оксамитну з полотняною підшивкою. Оксамитний лейбик менше прикрашений, ніж сукняний. Це зумовлене кроєм і якістю матеріалу.

Пояс і крайка

Пояси різнилися взором і довжиною. Найпростіші були ручно плетені з червоної вовни з малим додатком іншого кольору. Крайки ткали у смужки з темно-червоної, синьої, зеленої та жовтої вовни завдовжки 2 м, завширшки 8-10 см. В рівнинних околицях, де верхнє вбрання довше, ткали також і довгі крайки, чорні з червоними краями.

Взуття

Кліматичні умови змушували бойкиню взуватися дбайливо. Найперше вона обвивала ноги від щиколоток аж до підкоління довгою смугою полотна „підбійкою”. Вони ставали рівні від щиколоток до колін. Тоді надівала панчохи з полотна без стопи й зап’ятка, що звались „гатянки”. Спереду прикрашав їх декоративний шов — „цирка”. На зиму гатянки („холошні”) шили з білого домашнього сукна. Під коліном зав’язували їх підв’язкою з чорного вовняного шнурка. Опісля обвивали стопу простокутним куснем полотна „платянкою”, а зимою білою вовняною „онучкою”.

Тоді взували ходаки зі шкіри і прив’язували їх до стопи волоками. Почавши від щиколотки, ногу густо обвивали волоками та викінчували під коліном „обуванцем”, себто шкіряним ремінцем.

Ходаки поволі зникли, найперше зі святкового одягу. їх заступили чоботи. Дівочі були вибагливі, прикрашені мідними цвяшками. Жіночі — червоні з широкими невисокими халявами та високими закаблуками.

Верхній Одяг

Верхній жіночий одяг подібний до чоловічого, тільки більш прикрашений.

Хутряна безрукавка (бунда)

Хутряна безрукавка з овечої шкіри була верхнім одягом.

Проста бунда служила до праці, була зовсім без прикрас.

Брамкова бунда була обведена довкола чорним смушком, а спереду мала „брамки” з чорної та білої шкіри з овечих лапок.

Тальована бунда мала, окрім брамок, ще прикраси з квітів і листків з червоного й зеленого сап’яну.

В горах бунду носили майже завжди з огляду на раптові зміни погоди.

Опис : E:\Users\Administrator\Documents\media\image157.jpeg