Ви є тут

Намітка

Намітка — старовинний святковий убір голови молодиці або старшої жінки. Це льняне, конопляне або шовковисте вузьке полотнище, завдовшки від 1.5 до 3.5 м, яким повивали голову. Воно мало різні назви. Найдавніша „убрус”, а новіші — „перемітка”, „рантух” (Гуцуль- щина, Буковина), „намітка”, „серпанок” (Наддніпрянщина), „плат” (Волинь, Полісся), „рубок” (Лемківщина). Намітки були викінчені вишитим, мережаним або тканим орнаментом.

Намітку пов’язували вперше молодій на весіллі. Згодом вона вийшла з ужитку.

Подаємо декілька способів пов’язання намітки, від найдавнішого складного до найлегшого — пов’язання серпанком.

Полісся

Маємо точний опис пов’язання намітки в с. Озеряни біля Житомира (Полісся). Його зладив з рисунками мистець Юрій Павлович

і передав у 40-их рр. Стефанії Пушкар, дослідниці народного мистецтва.

Довгу смугу тонкого льняного полотна, завдовжки 3 м, завширшки 40 см, викінчену на кінцях вузьким тканим червоним узором, складали увосьмеро, зв’язували шнурком і зберігали в бодні.

Опис пов’язання ділимо на дві частини.

1. Для пов’язування вживали кільце з пруття проміром 15 см, обшите полотном. Його накладали над чолом так, щоб обхопило маківку. Розчесаним і розділеним посередині волоссям жінка обгортала кільце, перехрещуючи пасма на маківці. Праве пасмо обгортало кільце зліва, ліве — справа. Кільце з волоссям тісно прилягало до голови.

2. Зложену в складки намітку перев’язували шнурком приблизно на віддалі одної третини з правого боку від кінця. Коротший кінець розгортали і клали на голову так, щоб перев’язка припала над правим вухом, а він накривав

голову, чоло та потилицю і звисав з лівого боку. Довший нерозгорнутий кінець притримували над вухом лівою рукою. Правою завертали зложену намітку до потилиці, перегинали й обгортали нею кільце на маківці справа наліво. З правого боку зложений кінець намітки просували через петлю й закладали з лівого боку над вухом за намітку, що обгортала кільце.

У старших жінок розгорнутий кінець намітки проходив під підборіддям і його затикали з правого боку.

Ми не могли знайти опису пов’язання наміток в інших місцевостях, тому відтворювали його на основі рисунків в альбомі Олени Кульчицької, що його видано у 1976 році.

Поділля

Жінка заплітала волосся у дві коси й укладала довкруги голови. Тоді пов’язувала голову полотняним чепцем так, щоб не було видно волосся.

Подільські намітки були ширші, ніж деінде. Мали широкий вишитий узір на обох кінцях, а вузький — уздовж довшого краю. Вузький узір закочували на два або три пальці над чолом.

Намітку накладали на голову так, щоб кінець з лівого боку був набагато довший як правий. Ззаду на потилиці зав’язували обидва кінці вузлом так, щоб лівий довший кінець був зверху. Коротший правий розправлений кінець звисав на спині. Лівий кінець підводили справа під підборіддя, перекидали назад і протягали через вузол так, щоб довший кінець був зверху. Його також розправляли, пришпилювали з двох боків, щоб було видко широкий узір.

Гуцульщина

Гуцулка заплітала коси понад вухами й обводила ними голову довкола. Поверх них натягала на тім’я чепець і підв’язувала його кінцем, що був 2-3 см завширшки, підборіддя. Перед тим вишиту на кінцях гуцульським орнаментом намітку складала вчетверо й рясу- вала доволі широко впоперек.

Нею обвивала голову високо над чолом так, що видно було волосся, розділене посередині, перев’язане кольоровою косичкою з волічки. Намітку зав’язувала вузлом на потилиці, кінці її звисали поруч на спині, сягаючи аж до пояса.

Буковина

Буковинська намітка особливо ткана — на жовтавому тлі білі поперечні смужки. На кінцях — рослинний узір, обшитий з обох боків кораликами. Довжина її З м, ширина 42 см.

Розчесане і впорядковане волосся закривали турецьким фезом. Закидали намітку на фез і прикріплювали шпильками до нього над висками. Правий кінець був довший, лівий коротший. Правим підводили підборіддя, вели його понад голову і спускали з правого боку. Лівим кінцем також обводили підборіддя і спускали з лівого боку на спину.

Полтавщина

Для опису намітки використано рисунок А. Перепелиці в альбомі В. Миронова.

На Полтавщині в останній час носили нескладну намітку, поєднану з чепцем. Чепець з льняного полотна був пошитий вільно, його край підгорнений на три пальці. Зверху чепець покривали серпанком з прозоро витканого полотна, який зав’язували ззаду двома широкими ключками. Кінці серпанку, викінчені мережкою, звисали нижче пояса.