Народна вибійка

Вибійка, вибиванка, мальованка, друкованиця, димка — так називали в Україні тканини з візерунком, який наносили на них узорно різьбленою і змащеною фарбою дошкою.

Вибійка існувала на Україні з давніх-давен. У Райковецькому городищі на Житомирщині археологи знайшли кам’яний штамп- печатку з ХІ-ХІІ ст., яким вибивали орнамент. В курганах Чернігівщини збереглися фрагменти тканини, прикрашеної чорною олійною фарбою та дерев’яні різьблені дошки для вибивання узорів. Відомо, що у Київській Руси славились своїми роботами майстри-вибійники Києва, Чернігова й інших міст. Цих майстрів називали „вибійниками”, „димкарями”, „красильниками”, „синильниками”. Вони не раз поєднували свою працю із різьбарством, фарбарством, друкарством, бо всі ці знання були потрібні, щоб створити гарну вибійку.

Фарбу для вибійок виготовляли переважно з природних барвників: чорну — із сажі шпилькових дерев, червону — з комашок червцю й ін. А полотно використовували льняне і конопляне домашнього ткання, рідше — бавовняні або шовкові тканини фабричного виготовлення. Полотна підбирали гладенького рівномірного ткання, поливали водою, інколи розведеним тваринним клеєм, щоб стали тугішими, викачували їх „рублем” або скляним „галом”. Давні дошки були невеликі, з одним мотивом. Згодом вирізьблювали на ширших дошках декілька мотивів у відповідному ритмі повторення. Бували дошки завширшки як полотно та квадратні для вибивання узорів на хустинах.

Найпоширеніші техніки ручного виготовлення вибійчаних тканин

— зверхнє і кубове вибивання.

Зверхнє вибивання — фарби розтирали на олії з насіння льону або іншої. Олію довго виварювали, щоб орнаментальні відбитки на полотні були чисті, без затіку. Приготовлену фарбу наносили на різьблену дошку, розтирали по всій її площині та притискали до туго натягненого полотна. Вибите полотно розвішували для просушування.

Щоб створити вибійку дво- чи триколірну, використовували для кожного кольору окремі дошки. Спочатку відбивали на полотні один колір, просушували, а потім по черзі інші.

Технікою зверхнього вибивання працювали вибійкарі- мандрівники, що з нескладним обладнанням їздили, ходили по селах та на замовлення вибивали узори.

Кубове вибивання — різьблені дошки покривали спеціяльно приготованим розчином — вапном. Відбивши такою дошкою узір, тканину фарбували у бочках „кубах”. Уся тканина зафарбовувалась, а вкритий вапном орнамент, залишався незабарвленим. Потім тканину відмочували — „відква- шували” в розчинах, що знімають вапно, висушували і прасували. Така вибійка мала забарвлене тло та орнаментальні мотиви природного коліру полотна. Декоративний ефект творили синє тло (найчастіше фарбували у цей колір) та білий орнамент.

Орнаментальні мотиви логічно поєднані з двомірною площиною полотна. З усього розмаїття мотивів виділяються „сонечка”, „зірки”, „сім’я”, „книші”, „грибочки”, „калина”, „рожі” та ін. Орнамент вибійки буває геометричний, геометризовано-рослинний та рослинний. Найпоширеніші композиції: стрічкова, сітчаста, шахматна, центрально-промениста. Орнаментально-композиційна

оригінальність українських вибійок загально визнана. Дослідники часто називають їх „народною графікою”.

Вибійчані тканини були популярні в Україні; з них шили жіночий, дитячий і чоловічий одяг; плечевий — жіночі кабати, свити, поясний — спідниці, фартушки; для чоловіків штани; головні убори — хустини, плати, намітки та ін.

Збережений у музеях України вибійчаний одяг свідчить про його різновидність. В полтавських, київських вибійках переважає рослинний орнамент, у чернігівських

— цікаві кругові мотиви. У волинських спідницях-димках переважають смугасті композиції; лемківські вибійки характеризуються дрібними геометричними мотивами білого кольору на синьому тлі; на Поділлі поширені у вибійках геометризовані мотиви.

Можемо ствердити, що ручна народна вибійка — унікальне явище в українському народному мистецтві.