Ви є тут

Обрядові рушники

«Хата без рушника — Хата не хата” — каже українське прислів’я. І справді, в минулому ледве чи була хата на Україні без рушників з тканими чи вишиваними узорами, чи дівчина, яка б не мала хоч кільканадцять рушників власної роботи, складених у скрині.

Рушники з вишиваним або тканим орнаментом — одна з найбільш розповсюджених форм народного мистецтва на всій території України. Вони й найчастіше вживані у різних обрядах.

Ще від давніх поганських часів рушники зі своєрідним орнаментом, чи лиш з червоними смужками, народ уважав талісманом, що охороняє їх, приворожує їм добру долю. Вірили, що яскраві кольори сприяють доброму ростові рослинності. Первісні рушники, лише з червоними смугами, завдячували свою магічну силу саме кольорові.

З літопису знаємо, що рушники уживали ще в дохристиянських релігійних відправах. В гаях, лісах розвішували рушники на гілках дерев і тоді починали обряди. З прийняттям християнства народ пристосував рушники до християнських традицій. Століттями вважали рушники охоронним магічним талісманом. Хоч згодом це забулося, та рушника не усунули з традиційних обрядів.

Ткали рушники з найкращих льняних ниток особливою технікою: в давнину двобічним способом, а згодом однобічним перебором. Розміщення узору, мотиви, кольори в різних частинах України були відмінні. Довжина рушників переважно 3-4 м, ширина — 40-50 см. Залежно від обрядового призначення вони звались: кілкові, божникові, плечеві, весільні тощо.

Вишивали різноманітними „рушниковими” стібками; мотиви були: кола, розетки, зірки, ромби, квадрати, трикутники, кольорові смуги. Всі вони пов’язані з культом сонця. Символічні форми — це свого роду заворожування, щоб сонце постійно сходило, не переставало гріти, щоб його життєдайність існувала вічно. Бачимо на рушниках і зображення птахів:

півнів, качок, голубів, пав. На тканих рушниках з Кролевця, чи не головний мотив, — зображення жінки-богині — Берегині.

Головний орнамент на рушниках центральних земель — різні квітучі дерева. Вишивали тут переважно червоною барвою, додаючи іноді для контрасту синю або чорну. Рушники в Західній Україні, на Закарпатті до кінця XIX ст. переважно ткали у різнобарвні геометричні узори. Згодом вишивали узорами з уставок жіночих сорочок.

Рушник як священну річ, як оберег вживали у святкових обрядах та у важливих подіях у житті людини: народження, весілля, смерть. Рушник ставав у цей час частиною одягу. Новонароджену дитину благословляли рушником та завивали в нього на щастя й добру долю. Ось так він був першим одягом дитини — людини. На христинах кумів перев’язували рушниками та дарували їх декому з гостей.

Найбільш уживали рушники у весільних обрядах. Від перших літ дівування дівчата наповняли свої скрині з весільним посагом вишитими та тканими речами, а серед них було багато рушників. Коли приходили сватати дівчину, то на знак згоди вона подавала сватам рушники. Вони перев’язували їх собі через праве плече попід ліву руку. Подання рушників означало законне зобов’язання. Дівчина дарувала теж молодому хустину або вишиваний рушник і перев’язувала ним праву руку молодому вище ліктя.

На Наддніпрянщині молода підперізувалась рушником поверх весільного одягу і вбрана так ходила просити гостей на весілля. У цьому вбранні й залишалася під час усього весільного церемоніалу. Рушник був не тільки прикрасою весільного одягу, але, як вірили, охороняв молоду від усякого лиха у важливий час її життя.

Молоді стають навколішки на рушник, коли батьки благословляють їх. В церкві молоді теж стоять на рушнику, що його простелили дружби. Коли молоді повертаються з церкви додому, їх вітають хлібом і сіллю на рушнику. Через поріг аж до столу простелено рушник, по якому молоді йдуть на своє місце. Цей рушник скоро звивають, бо ніхто, крім молодих, не має права стати на нього. У весільній пісні співають:

Коли б мені, Господи, неділі діждати, —

На рушнику стати, — Тоді не розлучить ні батько, ні мати,

Ні суд, ні громада, — Хіба вже розлучить Заступ та лопата.

Священний весільний хліб — коровай теж прикрашають рушниками: обв’язують кругом або кладуть на рушник. Подекуди коровай прикривають двома рушниками навхрест. Дружби, перев’язавшись двома рушниками через плечі та груди навхрест, ріжуть коровай та роздають гостям. Отак знову рушники стають частиною одягу. Перед весіллям і під час нього молоді обдаровують один одного.

Молода дарує вишивану сорочку, хустину, рушники. Молодий — чоботи, хустину, перемітку й ін.

Уживали рушники й на похоронах. Іноді рушником накривали тіло. Це ніби останній одяг людини на цьому світі. Віз, на якому везли домовину, вистелювали рушниками. На знак жалоби вивішували на воротях або у вікні рушник.

Хрест на могилі молодого хлопця перев’язували рушником.

Поширений звичай — вітати дорогих гостей хлібом і сіллю на рушнику.

Рушники з тканим орнаментом чи вишивані займають важливе місце в українському мистецтві та обрядах. Вони супроводжували людину в усіх важливих подіях у її житті.

Любов Волинець