Хмара

Здавна була символом родючості. Тим, що вона на небі, то вода з хмари - від бога; дощ - подарунок доброго бога. Образ давньослов’янської язичницької богині Хмари досліджує в народних піснях Іван Нечуй-Левицький. Образ білої дівчини, яка пере сорочки, пливе по річці і бере з неї воду, гасить пожежу, тоне в Дунаї - то міфічна богиня Хмара, що пливе по небу, гасить блискавиці і пожежі від них, рятує землю від палючого сонця і розходиться по землі водою.

І. Нечуй-Левицький: “В українській міфології богиня Хмара зведена з неба на землю, стала русалкою в річках, криницях, на полях і в лісах, мавкою в горах і печерах. Русалки і мавки люблять являтись по воді, люблять співати і плаття прати, так само, як і богиня Хмара, небесна русалка

Найдавніший образ хмари, який досліджує І. Нечуй-Левицький, зооморфний - дивна Змія під білим каменем. Вона стає в пригоді молодому паничеві, який зжалився над нею: ставить столи, розвішує килими - хмари на небі; зводить золоті стовпи й свічі - блискавки тощо. Це найдавніший опоетизований образ хмари (дивної Змії) в час грози.

У хмарах (коли вони темні, чорні) часто живуть і лихі персонажі, вони намагаються сховати сонце, щоб не гріло, не світило. Перун-громовик розбиває чорні хмари і проганяє нечисть своїми стрілами-блискавицями. Через те хмари інколи символізують вороже військо, як у “Слові о полку Ігоревім”.

Хмари, як небесна ознака, часто згадувані в Біблії, в них з’являється Бог Це перебрано від язичницьких вірувань.

У Бориса Грінченка (Твори, т. II, 1963): “І в хмарах є нечистий, - збирає хмари маленькими шматками і зносить їх докупи, аж поки збереться велика хмара... А як буває в нечистої сили весілля, дак він тоді збирає багато снігу, і сипле й крутить ним, - того й завірюха”