Небесні світила та зорі

Ще первісна людина зрозуміла значення сонця для життя - без його тепла, без небесного вогню на землю приходить ніч, холод, зима, смерть. Без небесного вогню не буде вогню домашнього. Тому сонце обожнювалося найперше, і сонячні боги були найповажнішими, та й усі божества мали сонячні функції.

Про обожнювання сонця і сонячних богів у слов'янських племен свідчать давні літописи, а також візантійські, арабські, германські джерела. У народній поезії сонце святе, чисте, праведне, Боже. Сонцю приносили жертви. Затемнення сонця й місяця вважалося поганою прикметою. Покійників ховали до заходу сонця - щоб вони останній раз з сонцем побачилися.

Коли заходило сонце, давні боялися, чи зійде воно знову. Тому захід - недобра сторона, місце темряви, пекла; схід - сторона добра, там починається життя, там сонце сходить. Давні молилися на Схід, туди вони поселили померлих, там Вирій-Рай, там живуть рахмани. Вже пізніше храми нової релігії будували і будують вівтарем на Схід.

Місяць також шанувався у слов’янських народів, як нічне божество. Від язичницького обожнювання місяця прикмета: хто побачить вперше молодик, має перехреститися швиденько, щоб щастило увесь місяць.

Усі небесні світила вшановувалися, іноді як родина: сонце - жінка, місяць - чоловік, зорі - діти. По небесних світилах часто гадали, бо давня людина вже знала, що вони реагують на земні події.

Небесні світила у слов’янському фольклорі набули антропоморфних рис, що засвідчує обожнювання їх давніми. В казках сонце сходить, місяць народився, зорі дивляться.

У давні часи відомі зорі називалися зовсім по-іншому, аніж зараз: Зоряниця, Денниця, Красопані.

Вечірня зоря, яка першою з’являлася на небі, якою б вона не була, завжди - Вечірниця, Звіряниця - бо тієї пори хижаки виходять на лови. Марс мав наймення Смертонос, Меркурій - Добропан, Сатурн - Гладолед, Юпітер - Кроломоц.

“Велика і Мала Ведмедиці з Полярною зіркою у слов’янській народній традиції називалися “Ківш", “Лось”, “Сохатий", Віз”, “Підвода”, “Візок” тощо. Назви “Лось” і “Сохатий”, ймовірно, прийшли від угро-фіннських народів, північно-східних сусідів давніх слов'ян, полювання для яких було основним заняттям. “Підвода”, “Візок”, “Віз” прийшли від давніх германських племен або були загальними назвами для двох народів ще в період глибокої давнини (кінець II - І тисячоліття до н.е.), коли вони не були розділені. Полярну зірку слов’яни уявляли як “Пакіл” (російське “Кол”), навколо якого рухаються зірки. До речі, таке ж уявлення було і у багатьох інших народів.

Досить популярними у слов’ян були Плеяди. Називалися вони по-різному: “Волосині”, “Волоси”, “Стожари”, “Волосожари” тощо. Можливо, так уявлявся їм бог Велес, або “скотій” бог. Плеяди, які було видно тільки взимку, відзначали ніби вимушену перерву у господарській діяльності.

Назва “Стожари” походить від “стіг”. Східні слов’яни називали “стожаром” пакіл, увіткнутий в землю, щоб закріпити стіг сіна. Правда, можливий зворотній зв’язок: коли йдуть з небосхилу Плеяди, надходить час виводити худобу на випас. У сузір’ї Оріона слов’яни звертали увагу на три центральні зірки, так званий пояс Оріона, і усна традиція зберегла їхню назву - “Три плуги”. Венеру слов’яни, як і інші народи, сприймали як дві зірки - Вечірню і Вранішню: “Зірницю”, “Зорянку”, “Денницю”- Вранішня зоря; “Вечерницю”, “Вечірку”- Вечірня. Є у Венери і “звірині” назви - “Вовча зірка” - час вечірнього виходу на полювання вовків; “Волариця” (від слова “віл”) - час вранішнього виводу худоби на пасовисько” (“Енциклопедія для дітей”. Т. 8. Астрономія., М., 1998)

Звичайно, це були живі істоти - чаруючі, таємничі, блискучі зорі. Зачасти давні уявляли їх прекрасними дівами, які літають по небу, тримаючи в руках свічі чи скалки. Вони танцюють, хороводять, граються в піжмурки: тому змінюються й візерунки на небі. Усі вони служниці богів: Ранкові та Денниці служать Зимцерлі, богині ранкової зорі, інші - божествам ночі й темряви.

З бігом часу людина почала уявляти небо світлим Божим теремом, де зірки замість вікон. З тих вікон дивляться на білий світ святі янголи Господні. Не злічити воїнство небесне: скільки людей у світі - стільки й ангелів. У кожної живої душі свій ангел-охоронець. Народилася людина - Бог посилає нового ангела стерегти її від гріхів, від спокус нечистої сили. Прорубує ангел нове віконце з Божого терема, сідає й дивиться, очей не зводячи з довіреного йому на заступництво сина землі. “Дивиться ангел, кожне діло земне в книгу небесну записує. А людям здається, що то зірки блимають...”- таку народі кажуть.

Померла людина, закривається віконце, падає і його зоря з височини небесної на груди землі. Хто побачить таку зірку і встигне сказати своє бажання - воно збудеться. Давні слов’яни уміли читати по зоряному небу, визначати час і сторони світу За дівочими прикметами, не тільки на вітер, як кажуть старі люди, а й на дівочу долю: в який бік на Святки впаде зірка, на яку загадала дівчина, - там її суджений живе.

“Давні назви сузір’їв - відгомін фантазії людини, її уявлень про навколишнє середовище і перші намагання відгадати зоряні візерунки. Це породило численні казки та легенди, які пов’язували історичні події, героїчні пригоди людей із зорями... Спостерігачі зоряного неба звернули увагу на характерні обриси окремих груп яскравих зірок, що нагадували їм або тварин (Ведмедицю, Лева, Барана, Собаку), або міфічних героїв (Геракла, Персея, Андромеду), чи окремі предмети (Терези, Віз, Корону).

Предки українців зокрема на зоряному небі по- своєму назвали чимало сузір’їв: семизір’я Великої Ведмедиці - Великим Возом, Малу Ведмедицю

- Пасікою, або Малим Возом; три зорі поясу Оріона

- Косарями; сузір’я Орла-Дівкою з відрами, Дельфіна - Принцесою; Волопаса - Пастухом з ґерлиґою; сузір’я Кассіопеї - Бороною; Лебедя - Хрестом тощо...

Тривалі спостереження за Місяцем довели, що він рухається серед небесних зір і тримається досить обмеженої лінії руху. У давнину людям здавалось, що Місяць - небесний мисливець, який полює на небесних тварин. Саме їх назвали зодіакальними.

Справді, обриси деяких скупчень нагадували силуети відомих тварин. Так виникли назви сузір’їв, що періодично траплялися на шляху Місяця-мисливця: у різних народів це були різні найменування, але наразі закріпилися такі: Овен, Тілець, Лев, Рак, Риба, Скорпіон, Козеріг. Саме тому цей небесний пояс назвали Зодіаком - тобто поясом тварин. Цей небесний шлях, яким рухаються Місяць, Сонце і планети, ще називають місячним “звіринцем" (Клим Чурюмов “Таємниці зодіакальних сузір’їв”).