Племена східнослов'нські давні

Білі хорвати

Жили в мирі поляни, й древляни, й сіверяни, й радомичи , й в'ятичі й хорвати. (“Повість минулих літ”)

Автор-літописець очевидно має на увазі білих хорватів, які у ХІ ст. входили до складу Велико-Моравської.

У XI ст. столичним містом білих хорватів був Перемишль на правому березі річки Сян. Розкопки виявили фундаменти круглої каплиці-ротонди і княжого палацу ІХ-Х ст., поставлені за галицьким зразком із тесаного каменя.
Пограничне розташування Перемишля спричинило те, що за нього деякий час боролися Київська Русь і Польща, а також Угорщина. Нині - м. Пшемисл у Польщі.

Про племена білих хорватів згадують арабський географ Аль-Масуді, візантієць Констянтин Багрянородний (називає їхні землі Велика або Біла Хорватія). Білі хорвати у VII—X ст. жили в районі Карпатських гір та у верхів’ях Дністра. Утворили союз племен, який під ударами аварів у VII ст. розпався і переважна частина хорватів переселилася з прикарпатських областей на Балкани, зайнявши землі між Дунаєм і Адріатикою. Ймовірно вони є предками південнослов'янських хорватів. Частина білих хорватів залишилася в Прикарпатті, їхні землі приєднав до складу Київської Русі князь Володимир Святославович у 992 р. На думку деяких дослідників, білі хорвати, які заселяли район Карпатських гір є давніми предками лемків - етнографічної групи українців. Сучасна лемківська говірка (діалект української мови) сформувалася до кінця XVI ст.

Бужани
Одне з літописних племен, яке впродовж VIII—X ст. проживало на території західноукраїнських земель. У літописі:

“...бужани, які сиділи по Бугу..." (“Повість минулих літ”).

Від назви ріки і назва племені.
З IX ст. іноземні історичні джерела вказують на існування бужан. Зокрема Баварський анонім цілком чітко і упевнено розрізняє волинян і бужан, і говорить про них, як про два цілком різних племені. За літописами визначається і місцеположення бужан - на схід від волинян, у басейні ріки Південний Буг. Археологами знайдені поселення бужан: Семенки, Самчинці.
Той же Баварський анонім подає, що на території бужан було близько 230 укріплених городищ. Головним містом був Бузьк (Бужеськ, Бужськ) на лівому березі Західного Бугу (нині м. Буськ - районний центр Львівської області).
Бужани в основному були землеробами, займалися гончарством, ковальством та іншими ремеслами. VIX-X ст. землі бужан були підкорені київськими князями. Після входження до складу Київської Русі у давніх писемних джерелах бужани більше не згадуються.

Волиняни
Одне з літописних племен (племінний союз), згадуване в “Повісті минулих літ”. Відомі з кінця І - початку II тисячоліття на теренах Західної України і Білорусі в історичній області Волині (басейн ріки Буг, верхів’я ріки Прип'ять).
Арабські джерела свідчать, що волиняни були могутнім племенем, якому підкорялися інші племена.
У VII—VIII ст., за повідомленням арабського географа Аль-Масуді, волиняни створили ранньодержавне об’єднання на чолі з царем Маджаком. Письмові джерела подають, що на землях волинян було близько 70 укріплених городищ. Головними центрами були Волинь, Бузьк, а згодом Володимир (Волинський).
У 907 р. волиняни виступили союзниками київського князя Олега у поході на Візантію. У 981 р. київський князь Володимир Святославович підкорив населені волинянами Червенську і Перемиську землі і вони увійшли до складу Київської Русі. У період феодального розмежування на території розселення волинян виникло окреме удільне Володимир-Волинське князівство, яке згодом стало частиною Галицько-Волинської держави.

В'ятичі

“...а В’ятко сів із родом своїм на Оці, від нього прозвалися в’ятичі” (“Повість минулих літ”).

Одне з великих слов’янських племен чи племінних об’єднань, яке проживало в басейні ріки Оки та її приток. З часом в’ятичі просунулися на південний схід до верхньої течії Дону.
Назва племені походить ймовірно від імені родоначальника В'ятка. Літописець подає, що племена радимичів і в’ятичів прийшли із заходу: “Радимичі ж і в 'ятичі - від роду ляхів. Було ж бо два брати у ляхів - один Радим, а другий В’ятко” (“Повість минулих літ”).
І привели ці два брати свої народи, і стали сусідами полян, деревлян і сіверян, і радимичів, і жили всі між собою мирно. В'ятичі були приєднані київським князем Святославом до складу Київської Русі, але до кінця XI ст. практично зберігали політичну незалежність. Вже й у пізніші часи київський князь Володимир Мономах мав справу з племінним князем в’ятичів Ходотою.
До кінця XIII ст. (до часів проникнення християнства) в’ятичі зберігали язичницькі звичаї та обряди, наприклад, спалювали померлих і насипали над місцем поховання невеликі кургани. В’ятичі найдовше з усіх слов’янських племен зберігали своє племінне ім’я. Вони жили вшановуючи самоврядування та народовладдя. Остання згадка про в’ятичів у літописі 1197 р.

Деревляни
Східнослов'янське плем’я (чи союз племен), яке у Vl-Х ст. жило на Поліссі по ріках Прип’ять, Горинь, Случ, Тетерів. Назва племені походить від давньоруського слова “древо” і, очевидно, вказує на лісистий характер місцевості проживання.

"... древляни, тому що вони оселилися в лісах...” (“Повість минулих літ”).

Сусідами деревлян (древлян) були поляни, бужани, дреговичі, на півдні - кочові племена половців. Займались землеробством, бортництвом, скотарством, розвивали промисли і ремесла (ткацтво, гончарство тощо). Землі древлян становили окреме племінне князівство на чолі з князем. Найбільшими містами були Іскоростень (Коростень), Вручій (Овруч), Малин.
У 884 р. київський князь Олег підкорив древлян і приєднав їхні землі до Київської держави. У 907 р. древляни в складі київського війська брали участь у поході на Візантію. Спроба київського князя Ігоря у 945 р. провести повторний збір данини призвела до повстання древлян і загибелі Ігоря. У 946 р. жона Ігоря княгиня Ольга пішла війною на древлян, полонила їхнього князя Мала, зруйнувала Іскоростень, а землі древлян підпорядкувала Києву. Назва племені останній раз зустрічається в літописі 1136 p., де сповіщається про те, що князь Ярополк передав землі древлян Десятинній церкві.
Дехто з дослідників називає у східнослов’янській групі племен поруч з деревлянами плем'я житичів, яке нібито мешкало на берегах річки Тетерів і головним місто цього племені було місто Житомир.

Дреговичи

“...а ще інші сіли між Прип'яттю і Двіною і назвалися дреговичами..." (“Повість минулих літ”).

Міжплемінне об'єднання, що мало в своєму складі принаймні дві фупи племен. Проживали у ІХ-Х ст. між Прип’яттю та верхів’ям Західної Двіни. На сході область дреговичів переходила на лівий берег Дніпра. Вочевидь, назва племені пішла від “дрягва”, “дрегва” - болото, трясовина, що вказує на болотяний характер місцевості, де жили дреговичі. Найбільші міста - Слуцьк, Друцьк, Клецьк (Клечеськ). Дослідники вважають, що племінним центром дреговичів був Туров. Займалися землеробством, збиральництвом, ремеслами (гончарство, обробка заліза тощо).
У IX—X ст. територія дреговичів була приєднана до складу Київської держави. Під час поділу князем Володимиром Святославовичем Русі на уділи більша частина земель дреговичів відійшла до Туровського (Турово-Пінського) князівства, а північно-західні землі - до Полоцького князівства. Історія дреговичів не має надто яскравих сторінок, вони тільки згадуються в переліку племен.

Дуліби
Одне з найдавніших східнослов’янських племінних об’єднань, яке утворилося в VII ст. Літописець згадує їх у зв'язку з нападом на них аварів (обрів) за часів імператора Іраклія (610-641 pp.): "Ці обри воювали і проти слов'ян, і примучили дулібів, теж слов'ян, і насильство чинили жінкам дулібським" (“Повість минулих літ”).
Вчені дійшли думки: дуліби, бужани і волиняни, що їх інколи вважали одним племенем, є різні племена-сусіди. Дуліби жили на південь від волинян у Верхній Наддністрянщині і у верхів’ях Західного Бугу між Карпатами та Волинню. Це південно- західна околиця східнослов’янських земель. У літописі: “Дуліби жили понад Бугом, де зараз волиняни” (“Повість минулих літ”). Після поразки від аварів частина дулібів переселилася в Паннонію. У 911 р. дуліби брали участь у поході київського князя Олега на Константинополь. Дулібський племінний союз був недовготривалим. Він розпався у X ст. на окремі племена, так і не досягнувши своєї державної довершеності.

“Центром удільного князівства у Волинській землі було місто Червен (Червень) на лівому березі р. Гучви (нині- городище біля с. Чермно Тишовецької гміни Замойського воєводства у Польщі). Окрім Червена були також Червенські городи: м. Волинь (тепер с. Гоудек Надбужний), м. Сутейськ (тепер с. Сонсядка) на р. Пор та інші. Територія Червенських городів у другій половині і тисячоліття була заселена східнослов'янськими племенами дулібів, бужан, волинян. Червенські городи виникали в ході формування східнослов’янського об'єднання на чолі з дулібами. На початку X ст. Червенські городи мали тісний зв ’язок з Київською Руссю, але у третій чверті X ст. місцева племінна верхівка потрапила в залежність від Чехії. Червенські городи переходили від поляків до Київської Русі, входили до складу Володимир-Волинського, Галицько-Волинського князівств. У середині XIII ст. Червенські городи були зруйновані татарами, після чого вони занепали. У
XIV ст. ця територія була загарбана польськими і литовськими феодалами” (Марія Костик “Історія княжого Галича”).

Топонімічних назв “дуліби” досить багато в Україні: села Дуліби на ріці Турія, на ріці Стрий, острів Дуліби на лівому березі ріки Прип’ять, Долобське озеро поблизу Києва.

Ільменські словени
Своєрідну окрему групу слов’ян становили ільменські або новгородські словени, які займали північний край східних слов’янських земель. Розселилися ільменські словени північніше полочан і кривичів, в басейні озера Ільмень та ріки Волхов. Є кілька припущень про їхнє походження: одна група вчених вважає, що слов’яни прийшли на північ з півдня, інша - з заходу. Вірогідніше всього, що на озеро Ільмень прийшли балтійські слов’яни.

"Тіж ж слов'яни, які поселилися біля озера Ільменя, назвалися своїм іменем - словенами, і збудували місто, і нарекли його Новгородом” (“Повість минулих літ”).

Одним із перших торговельно-ремісничих центрів ільменських словенів була Стара Ладога (найдавніше слов’янське городище VII ст.). Наприкінці IX ст. виникають нові центри - Ладога, Рюрикове городище; на початку X ст. - Новгород, який і став племінним центром ільменських словенів. У пізніші часи Новгород і, звичайно, Київ - основні політичні, торгові і культурні центри східних слов’ян. Союз ільменських племен вбирав у себе три племінні утворення: ладожців, псковитян і новгородців.

Кривичі

“...кривичі, які сидять у верхів'ї Волги, і у верхів'ї Двіни, і у верхів'ї Дніпра, їхнє місто - Смоленськ...” (“Повість минулих літ”).

Племінне об’єднання східних слов’ян у Vl-Х ст. Жили у верхній течії Дніпра, Західної Двіни, Волги та в південній частині басейну Чудського озера. Головні міста: Смоленськ (під Смоленськом в Гніздові археологами знайдено великий курганний могильник і залишки городища), Ізборськ, Псков, Торопець. Відомі кривичі смоленські, псковські і полоцькі.
Слов'яни прийшли на ці землі пізніше і злилися з місцевим балтським населенням. Ім’я “кривич” (“крив") відповідає латиському krievs - руський, східний слов’янин. Кривичів називали слов'янськими вендами. В історії відоме об’єднання - конфедерація трьох міст: Ізборська (кривичів-вендів), Старої Ладоги (естів), Білоозера (вепсів). У середині IX ст. вони “запросили на правління" фризько-датського короля Рюрика (Рьоріка). Основними заняттями кривичів були землеробство, скотарство, ремесла (залізообробне, ковальське, ювелірне тощо).
У результаті походів київського князя Аскольда землі кривичів були приєднані до складу Київської Русі. Пізніше на території проживання (864 та 870 pp.) були утворені Смоленське і Полоцьке князівства. Північно-західна частина земель кривичів відійшла до володінь Новгорода. Остання згадка про кривичів у літописі 1162 р.

Полочани

“...інші сіли на Дві ні і назвалися полочанами, від річки, яка впадає в Де і ну, і має назву Полота" (“Повість минулих літ”).

Частина давньослов'янського племінного об’єднання кривичів; населяли у IX ст. райони середньої течії ріки Західна Двіна. Назва племені від назви ріки Полоти, яка впадає в Західну Двіну. Головне місто
Полоцьк - центр племінного князівства. Усі слов'янські племена мали своє княжіння:

“...а в древлян було своє княжіння. А в дреговичів своє, а в словен у Новгороді своє. Інше князювання було на річці Полоті, де жили полочани" (“Повість минулих літ”).

Археологічними пам'ятками VI—VII ст. на території проживання полочан у верхній течії Західної Двіни є велика група довгих курганів. Подібні кургани знайдені археологами і на території розселення їхніх сусідів кривичів. Полочани разом з псковськими та смоленськими кривичами утворювали кривицький союз племен. їх у цьому союзі племен називають полоцькими кривичами. На теренах племені полочан виникло Полоцьке князівство. Нащадки полочан розчинилися в населенні Білорусі, разом з дреговичами, радимичами та кривичами з часом утворили білоруський народ.

Поляни

“...слов’яни прийшли й сіли по Дніпру і назвалися полянами" (“Повість минулих літ").

Племінний союз полян займає в літописах особливе місце. Полянам належить найперша роль у процесі творення Київської держави. Полянські князі Кий, Щек і Хорив збудували Київ. Іноземні джерела раннього середньовіччя жодного разу не згадують полян, хоч подають про всі інші племена. Мабуть на той час племінного об’єднання полян вже не існувало, а іноземцям було відоме нове об’єднання під назвою Русь.
Окрім давньоруських полян в історії відомі польські поляни, які започаткували польську державу, поляни в Моравії, болгарські поляни. Є припущення, що всі ці поляни виходять з великого Антського (Полянського) союзу племен, який територіально був розселений між Дністром і Дніпром в зоні лісостепу. Поляни - жителі поля. Візантійські джерела називають цей слов’янський союз племен “антами", самі ж анти називали себе “полянами". Вивчення археологічних пам'яток території проживання антів-полян показує, що до племінного Полянського об’єднання входили шість племінних груп: уличі, тиверці, дуліби, бужани, волиняни і білі хорвати. Після розпаду Полянського союзу в результаті війн з аварами у VII ст. ці племена самостійно виступають на історичній арені.

Радомичи

“...Радим сів на Сожі, від нього прозвалися радимичі” (“Повість минулих літ”).

Східнослов’янське плем’я, яке у IX—X ст. жило у міжріччі верхньої течії Дніпра і Десни, в басейні ріки Сож. Займалися землеробством, скотарством, промислами, ремеслами. Назва ймовірно від імені героя-родоначальника Радима (Радимира). Головні міста: Гомель (Гомій), Вжищ на Десні, Чичерськ на Сожі.
У VIII—IX ст. під владою хозарів. У 885 р. підкорені київським князем Олегом, входять до складу Київської держави. Виборюють незалежність, але у 984 р. київський князь Володимир удруге підкорив радимичів і приєднав їхні землі до Київської Русі. У XI ст. землі радимичів увійшли до складу Смоленського та Чернігівського князівств. Остання згадка в літописі 1169 р.
"Очевидно вони (радимичі) дійсно являють собою деяке новоутворення, що виникло на останній стадії формування Русі внаслідок якихось специфічних умов. До цього схиляє і те, що територія радимичів значно менша за територію будь-якого іншого літописного племені” (Михайло Брайчевський).

Сіверяни

“А інші сіли на Десні, і на Сеймі, і на Сулі, і найменувалися сіверянами” (“Повість минулих літ”).

Племінне об’єднання східних слов’яни, північні слов’янські території (“сівер" - холод, “сіверко" - холодний північний вітер). Територія розселення на кінець І тис. н. е. - лівий берег Дніпра, басейн рік Сули, Десни, Сейму, верхів'я рік Псьолу і Ворскли. Міста: Чернігів (центр племінного князівства), Переяслав, Новгород-Сіверський, Курськ, Любеч. Чернігів славився своїми ремісниками, а особливо ювелірами. На сіверських землях було понад 150 укріплених городищ. Основні заняття: орне землеробство, рибальство, мисливство, розвинені ремесла.
У VI—VII ст. разом з полянами та іншими племенами сіверяни утворили ранньодержавне об’єднання на території Середньої Наддніпрянщини. У VIII—IX ст. сіверяни платили данину хозарам. Під час війни князя Олега з хозарами у 884 р. частина земель сіверян увійшла до складу Київської Русі. В 911 р. сіверяни брали участь у поході Олега на Візантію. У 60-тих роках X ст. після походу князя Святослава на Хозарський каганат сіверські землі повністю увійшли до складу Київської держави. Остання згадка про сіверян у літописі 1024 р.

Тиверці
Плем’я чи племінне об’єднання. Назва ймовірно походить від назви річки Тивр, або ж від давньої назви ріки Дністер - Тирас. Жили у міжріччі рік Дністер, Прут, Дунай. Археологічні розкопки свідчать про поселення тиверців на території Молдови та про давнє місто тиверців Черна.

“...уличі й тиверці сиділи на Дністрі, в близькому сусідстві з Дунаеєм” (“Повість минулих літ”).

На території тиверців за свідченням археологів було близько 150 укріплених городищ з високими земляними валами та глибокими ровами. Основними заняттями було землеробство, скотарство, бортництво, розвивалися промисли та ремесла.
З другої половини X ст. на землі тиверців нападають кочові племена печенігів і половців. Тиверці для захисту вступають у союз із іншими слов’янськими племенами, змішуються з ними. Стосунки тиверців з полянами не можна назвати дружніми. Полянський князь Ігор підкорив тиверців і їхніх сусідів уличів. У Х-ХІ ст. тиверці входили до складу Київської держави. У XII—XIII ст. племінне об’єднання тиверців входило до складу Галицького князівства. У пізніші часи нащадки тиверців розчинилися у населенні Молдови.

Уличі
Плем’я чи племінна група східних слов’ян. Поширеною була думка про первинне місце розселення уличів (угличів) між Південним Бугом і Дністром, в місцевості, що здавна називалася Углом (Кутом), а також на берегах Чорного моря. Пізніше тюрки назвали цю місцевість Буджаком, що теж означає “кут”. Існує припущення, що звідси походить назва “уличі”, утворена з первісного “угличі”. Проте літописи свідчать, що первісною територією уличів була Наддніпрянщина на південь від Києва.

“І сиділи угличі по Дніпру вниз (від Києва), а потім прийшли між Буг і Дністер і сіли там" (“Перший Новгородський літопис”).

На правому березі Дніпра трохи нижче гирла річки Либідь було головне місто уличів - Пересічень (частково збереглося городище). У переліку руських міст (Воскресенський літопис) Пересічень згадується
між містом Юр'євим на ріці Рось та містом Василевим на ріці Стугна. Баварський географ IX ст. подає, що уличі - народ численний - мали 318 міст. Отже уличі спочатку жили на Правобережжі Дніпра, а пізніше переселилися у лісостепове Подніпров’я. У 885 р. уличі увійшли до складу Київської держави. У X ст. під натиском печенігів відійшли на північ.