Поховальні обряди

Description: E:\Users\Administrator\Documents\media\image19.jpeg

Давні слов’яни дотримувалися двох основних форм: тіло небіжчика спалювали або клали в сиру землю. Завжди насипали над покійним високий пагорб (курган), ховали в одязі, з речами, які мали пригодитися у потойбічному житті. Якщо обряд відбували з представником знаті, то убивали коня, рабів та полонених, інколи навіть жону, клали коштовності. Все це пов’язане з віруванням в існування потойбічного царства душ - вирію-раю. Давні слов’яни вважали, що зі смертю життя не закінчується, а набуває інших форм існування, покійний відбуває до країни предків. Співіснування у давніх слов’ян двох видів поховань (спалення і тілопокладення в землю) відповідало язичницьким поглядам наших предків.

Спалення. Цей обряд виконувався з людьми різних суспільних верств. Археологічні розкопки свідчать, що багаття, на яких спалювали небіжчика, досягали іноді в діаметрі двох-трьох метрів. Заможних спалювали з більшою пишністю, обряд був складнішим, багатшим. Досить поширеним було спалення у човні, на якому потім небіжчик ніби діставався вирію. Простих людей клали в човен, який спеціально робили, клали побутові речі, зброю, різні амулети. Для знатних і багатих тесали великого човна, ставили на стовпи, на човні зводили намет (шатро). Клали небіжчика, а ще багату їжу, напої, квіти, зброю. Забивали жертовних биків, коней, собак, півнів. Іноді відбувалися і трагічні ритуали, коли спалювалася жона небіжчика, а чи дівчина-наложниця, яка погоджувалася на жертву під дією спеціальних напоїв. Усім поховальним процесом розпоряджалася стара жінка, яку називали «Ангел смерті». Приречену до спалення жертву обряджали в розкішний одяг, вбирали прикрасами, душили і кололи жертовним ножем. Коли все було готове, запалювали під настилом дерево. Величезне багаття охоплювало човен, намет, небіжчика, дівчину, тварин, усі речі. На цьому місці насипали землю - курган, ставили дерев’яний стовп з написом імені небіжчика.

Обряд спалення у слов’ян описують візантійські та арабські історики ІХ-Х ст., автор “Повісті минулих літ”. Можна припуститися думки, що цей обряд у слов’ян виник внаслідок поклоніння вогню, віри у його надзвичайну силу. Культ вогню поєднував поклоніння сонцю і домашньому вогнищу. Вогонь очищав небіжчика від гріхів, переносив його у вирій. Після очищення вогнем, спалений не міг бути занапащений злими духами. Спалення в язичницькій вірі - найвища пошана померлому чи загиблому. Через поклоніння сонцю, вогню арабські письменники називали давніх слов’ян вогнепоклонниками.

Хроністи (Козьма Празький, Далімілова хроніка) описують поховання прапредка чехів Чеха, про що переказує у своїх «Старовинних чеських переказах» Алоїс Ірасек:

“Одягнули померлого у новий одяг - сорочку, яскраві штани і багато вишитий плащ, підперезали широким поясом, який блищав на сонці від металевих ланцюжків і кованих прикрас, на ноги наділи черевики, а на голову, облямовану сивими кучерями і білою бородою, - дорогу соболину шапку.

Одягненого таким чином воєводу посадовили на схилі дня на високе вогнище, складене з товстих дерев і покрите вишитими покривалами, у тінистій діброві дубів і лип, поблизу трьох доріг, де за звичаєм відбувалося погребіння. Принесли меду, плодів і благовонних трав і поклали біля нього. Ще принесли коровай хліба і м’яса і поклали перед ним. Зброя покійного: лук, спис, меч, молот і чорний щит - лежала з боків. Зарізали півня, курку і поклали їх на вогнище. Потім ближчий родич померлого воєводи взяв у праву руку палаючу головешку і, повернувшись спиною до вогнища, підпалив його. Поки не спалахнуло полум’я, він стояв, тримаючи ліву руку позад себе. Коли ж вогонь звився догори, підійшли інші з палаючими скіпками і кинули їх у багаття.

Подув вітер, затріщало вогнище і викинуло сніп іскор. Чорний дим огорнув величну фігуру покійного воєводи, яка в останній раз возвеличувалася над зібранням свого народу. Повітря здригнулося від плачу і ридань. Жони співали погребальні пісні.

Коли вогнище згасло, зібрали кості і попіл в урну. На місці багаття насипали пагорб і поклали на нього щит, зброю та урну з останками покійного. Повертаючись з погребіння додому, люди піднімали камінці, гілочки, листочки і кидали їх назад через голову не озираючись ”.

Поховання в землі. Значне поширення у слов’ян язичників мав і обряд тілопокладення. Кладучи небіжчика в землю, слов’яни вірили, що він теж дістанеться країни предків, тому потребує всього, що мав за життя: їжі, зброї, побутових речей. Приносили жертви, ховали у дерев’яній домовині, а знатних

- у дерев’яних зрубах, які робили з дубових колод. Відгомоном давніх язичницьких традицій нині є ритуал посипання небіжчика зерном, грішми. Гроші - щоб небіжчик заплатив за переправу. Обряд поховання мав на меті забезпечити потойбічне життя покійному. Про вірування в душу говорить те, що, коли помирав чоловік - в оселі підважували сволок, щоб душа померлого швидше відлетіла. Іноді покійного виносили через вікно, а чи навіть розбирали стіну бо давні слов’яни вважали, що померлий не повинен виходити тим шляхом, де ходять живі, щоб смерть не знала сімейного порогу і дверей. Ховати везли на санях - теж давня язичницька традиція. Так ховали князя Володимира, про що свідчать літописи.

Відомо також, що інколи небіжчиків у човнах пускали по течії річки. Традиція кидати монетки у воду - елемент давніх поховальних обрядів. Монети кидали, щоб оплатити небіжчикам перепустку у світ мертвих. Фінно-угорські племена (сусіди слов’ян) прив’язували небіжчиків у кронах дерев. Коли останки зотлівали, кістки сипалися на землю. Були священні діброви предків-мерців. Звідси традиція прив’язувати на гілки шматки полотна (у жертву). Звідси, можливо, сюжет про солов’я-розбійника, який сидить у кроні дуба, а навколо дерева людські кістки.