Тризна

Обряд, який був складовою частиною ритуалу поховання давніх слов’ян і учинявся після похорону небіжчика. Є свідчення в “Повісті минулих літ”: “...A коли хто помирав, творили тризну над ним..."

У О. С. Пушкіна:

Ковши круговые, запенясь шипят

На тризне плачевной Олега,

Князь Игорь и Ольга на холме сидят,

Дружина пирует у брега;

Бойцы вспоминают минувшие дни

И битвы, где вместе рубились они...

(“Песнь о вещем Олеге”).

Дослідники подають, що тризна була урочистим прощанням з небіжчиком-чоловіком, а ще їй були притаманні елементи військової гри-битви. Такими ритуалами слов’яни відганяли смерть від живих, демонстрували смерті, що вони, на відміну від покійника, ще живі. Слово "тризна" означало арену, місце для змагання, на якому основними були кінні перегони. Кінь був символом і смерті, і воскресіння небесного божества сонця, яке сходить і заходить (Даждьбог, Перун, Ярило, Святовит - головним атрибутом мали коня). Під час тризни приносили жертву покійному, пили мед на його честь, виливаючи прощальну чашу

в могилу, їли м’ясо обрядових тварин. Посуд, який належав сім’ї покійного, розбивали, що символізувало належність цього посуду покійному й надалі. Тризну по знатних небіжчиках вчиняли після того, як насипали могилу (курган).