Вітер

Давні слов’яни обожнювали вітер, як і інші природні стихії. Фантазія людини уявляла, що це божества чи якісь незвичайні істоти з величезних пащ випускають вихори, завірюхи та заметілі. Легкий весняний вітерець і вітер, що приносив сніг чи град - зображувалися у вигляді людських голів, які дмуть з небесних хмар.

Крила, що приписували вітрам - символ їхнього швидкого лету. За українськими переказами, у старого вітра заковані вуста. Вітри порівнювали з подихом ковальського міха в руках бога-громовика. Міх - метафора грозових хмар.

Вітер

У казках, піснях, замовляннях багато звернень до вітра з проханням про участь та допомогу. Подібне звертання Ярославни у “Слові о полку Ігоревім”:

Вітрило-вітре, мій єдиний,

Легкий, крилатий господине!

Нащо на дужому крилі

На вої любії мої

На князя, ладо моє миле,

Ти ханоеі метаєш стріли?

Не мало неба, і землі,

І моря синього.На морі

Гойдай насади-кораблі...

(Т. Г. Шевченко).

В одній з казок вітри мають людську подобу і, відповідно до чотирьох сторін світу, виступають як чотири брати: перший - вітер Східний, другий - Полуденний (Південний), третій - Західний, а четвертий, найхолодніший, - Опівночний (Північний). Усі вони сини старої Вітрової матері.

У замовляннях згадується сім братів, буйних вітрів, до них посилається звертання навіяти в серце дівчини любов, так, як вони навіюють дощові хмари, весняні грози - допомагають шлюбу неба і землі.

Плодоносна сила весняної грози поєднувалася з весняним вітром. Як перший весняний грім пробуджує земну природу, спонукає землю до родючості, так і весняний вітер приносить сім’я дощу з країни вічного літа і розкриває бруньки на деревах.

Але вітри не тільки дихають весняним чи літнім теплом; вони також несуть на своїх крилах сніг і град, приводять зимові хурделиці і заметілі. Тріскучі морози в казках ототожнюються із зимовими вітрами.

Таке уособлення вітрів - відгомін далекої язичницької давнини.