Вода

У давні часи людина побачила, що вода приносить велике добро, є важливим компонентом природи, оживляє землю і сприяє родючості. Слов’яни обожнювали воду, вважали її сестрою, а чи жоною світла, вогню, сонця. Поклонялися воді скрізь і всякій: морю, річці, озеру, джерелу, криниці, росі, дощу. Загальною назвою для води була назва “Дунай”. Маємо підтвердження тому в літописних згадках, у “Слові о полку Ігоревім”: "...На дунаї Ярославин голос слишиться...”, “...Дівиці поють на дунаї...”. Усна народна творчість свідчить, що воду слов’яни вважали первиною початку світу.

У колядках:

Що ж нам було з початку світа?

Не було нічого, - одна водиченька...

Водичко, найстарша царичко...

Пили воду з непокритою головою, не кидали сміття, не плювали в неї, чистили джерела, росу збирали. Земну воду вважали походженням від небесної, тому, поклоняючись земній воді, віддавали шану небу, вищим богам. Обряди відбували біля річок і криниць - щоб вшанувати богиню води, припинити посуху, викликати дощ. Приносили воді жертви: воїни Святослава топили півнів, кидали у воду квіти (Лев Диякон). Водні джерела називалися власними іменами здавна і виступали в переказах як живі особи (річки Дон, Донець, Дніпро, Стугна в “Слові о полку Ігоревім”). Очищення водою, як купання, обливання, кроплення - було обов’язковим ритуалом у давніх слов’ян. З обрядів (Додола, Пеперуда, Купало) визначається, що обливання водою - це виклик дощу, прохання і закляття життєдайної небесної вологи для родючості землі.

Вода - кров землі. Тому кров людини вважалася життєдайною рідиною. У прадавні часи люди пили кров убитих тварин і переможених ворогів, щоб стати дужчими і відважнішими. Пізніше обмежувалися тим, що злизували краплі крові з меча. Вважали, що великий запас життєдайної сили має піт. Ніби одяг, просякнутий потом, рятівний для господаря. Очищувальну і цілющу силу мають сльози. Плачучи, людина очищається від провини - так вважали давні слов’яни. З найдавніших часів люди вважали життєдайною рідиною слину. Жертву, яку приносили богам, старанно обпльовували, щоб підвищити її цінність. “Віра в магічні властивості слини приводила до того, що її розглядали як універсальний “очищувальний” засіб” (Валентин Островський). Плювали, щоб відбити усіляке зло, усунути загрози й небезпеки. Слині приписували й цілющу силу. Коли щось болить - треба поплювати. Християнство перебрало цілющі властивості слини: Христос зцілив сліпого, помазавши йому очі своєю слиною. Плювали на нечисту силу через ліве плече (зліва, за давніми ще віруваннями, які теж перебрало християнство, поруч людини може знаходитися нечистий). Плювали, згадавши ненароком нечисту силу, - щоб не наврочити. Козаки-характерники на слині замішували землю і трави, які прикладали до ран. І нині перед початком роботи (та й перед бійкою) інколи плюють на руки - це залишки віри у чудодійні властивості слини.

Людина, дивлячись у воду, бачила там живі обличчя і повірила, що у воді є мешканці, подібні їй. Так виникла віра в божества води, яких багато - в русалок. Те, що вода забирала людей у глибину, всмоктувала їх, люди тонули - спричинило вірування в наявність у воді злих духів, нечистої сили. Вважали, що без потреби не слід заходити у воду.

Вода в обрядах - символ розмноження й парування. Здавна слов’яни умикали наречених біля води, тож і потім, пізніше, шлюби бралися біля води,

пару собі шукали біля річки, озера, криниці. Давній обряд умивання молодих з однієї посудини зберігся нині деінде як весільний ритуал.

Вода має цілющу силу, вона присутня в гаданнях. На Святки дівчата дивляться у посудину з водою в надії побачити там свого судженого. На Купала пускають вінки у воду - куди вінок попливе, туди й заміж іти.

Християнська релігія з самого опанування язичниками взяла воду під опіку і шанувала її, бо поклоніння воді було природним і відсторонити його неможливо.

Так, за християнським повір’ям, коли хтось помре, на вікні слід ставити в посудині воду, щоб душа омилася й чистою постала перед Богом.

Жива вода - це вода джерельна, вона була особливо цілюща і дуже шанувалася давніми слов’янами, та й усіма давніми народами. Хто нап’ється живої води, той набуває великої сили, вважали в народі; недужий - зцілюється, каліка - позбувається каліцтва. Таку воду пили, окроплювали нею, окроплювалися самі, купалися в ній.

Вода буває жива і мертва, цілюща і безсила. Про це є в казках, легендах, де герої, окроплені живою чи цілющою водою, оживають, набираються сил. Добути живу воду в казках важко, вона знаходиться далеко, добиратися у ту далечінь треба долаючи перепони, охороняє живу воду змій або дракон.

Від давніх жерців - волхвів - пішло те, що воду для ворожінь треба брати особливу, живу, цілющу. А такою вона буває, коли з криниці чи з джерела “непочатого”, як ще ніхто не встиг після крику півнів звідти зачерпнути. Чиста вода з того місця, де сходяться три води (річки, джерела), з семи криниць - таку воду вважали дуже сильною, цілющою.

До різних ритуалів слов’яни-язичники освячували воду, проливаючи її через полум’я вогню. Цією водою лікували хвороби. Звичай освячення води через вогонь зберігся в дівочих ворожіннях на Введення. Священною вважалася Йорданська вода, її набирали в посудину, окроплювалися нею, окроплювали обійстя, худобу, пасіку. Був звичай купатися в Йорданській воді, щоб очиститися. На свято Купала очищалися, стрибаючи через вогонь, а потім купалися у воді. Під час Купальських свят вода теж цілюща.