Язичницька первина

Поняття «язичництво» виникло в церковному середовищі у першому тисячолітті нашої ери як позначення всього не християнського і гімнів «Річведи» і міфології давньої Гоеції.

Але щодо слов'ян - неможливо розглядати язичництво лише в межах цього тисячоліття. Корені праслов’янства ростуть з глибини первісних епох. Тоді і там зародилися паростки слов’янського фольклору: велети і багатирі,Велес і Стрибог, шанування тотемних тварин, замовляння природних стихій. Першослов’яни поклонялися упирям і берегиням, Роду і рожаницям. Приростаючи до землі, обожнювали Матір Сиру Землю, небо (Сварога), сонце(Даждьбога). Захищали рідну землю і виникав багатирський епос з величними героями, які побивали зміїв та іншу злу силу.

Потім головним богом став грізний Перун, покровитель князів і воїнів. Утворюється Київська держава, язичництво стає державною релігією.

Прийняття християнства ще довго не зачепило язичницькі устої особливо в малих містечках і поселеннях. Та й у великих містах відбували язичницькі обряди, навіть князі та знать брали в них участь.

На початку XIII століття у слов'янських народів остаточно встановилося двовір'я, яке дожило до наших днів, бо у свідомості, в творчості, в побуті слов'ян лишки давніх язичницьких вірувань мирно співіснують з християнською релігією.